Тарас Шевченко й виклики епох
Українське суспільство, як велика родина, завжди шукало своє обличчя та торувало шлях до майбутнього. Тарас Шевченко, видатний український поет, художник і громадський діяч, незламний борець за національну свободу та гідність, став символом цілого покоління, яке витримувало виклики непростої епохи XIX століття.
Життєвий шлях Кобзаря був сповнений випробувань, але кожне болюче переживання так і не змогло зменшити його прагнення до правди, свободи та людяності. У своїй творчості він відобразив біль та непокірне духовне прагнення до самовизначення нації. Україна була для Шевченка одним із найдорожчих скарбів, її він ставив навіть вище від Бога.
Нема нічого важливішого, ніж покласти життя за Вітчизну свою. Незважаючи на те, що Тарас двадцять чотири роки був кріпаком, терпів знущання, несправедливість, злидні; десять років провів в ув‘язненні; більшу частину життя його переслідувала жандармерія, - він не втратив святої любові до рідного краю.
Ще змалку Тарас відчув на собі жорстокість та несправедливість кріпосницького життя.У поезії “Катерина” він зізнається:
Єсть на світі доля,
А хто її знає?
Єсть на світі воля,
А хто її має?
Єсть люде на світі —
Сріблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долі не знають, —
Ні долі, ні волі!
Нелегка доля була у поета не тільки через страждання у неволі, а й через переслідування та ув’язнення. Головною причиною «полювання» на Шевченка була його прямолінійність. Тарас Григорович не боявся висловлювати своєї думки та критикувати тогочасний уряд. Він був чесним і сміливим у поетичній та художній творчості. Йому забороняли писати, малювати, бо боялися, що цьому звичайному чоловікові вдасться вплинути на інших людей, показати правду їм та спровокувати масові протести. У поемі «Сон» поет сміливо висміяв царя, що й стало причиною арешту:
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
Доля ніби гралася з Шевченком та постійно посилала йому труднощі, виклики, однак поет ніколи не здавався і продовжував твердо та рішуче відстоювати свою позицію. Саме в цьому його сила, саме цьому він і хоче навчити читатів – боротися до останнього, особливо за Батьківщину, адже які ж ми тоді українці, якщо нам байдуже , що рідну землю катують, рвуть на шматки.
Оскільки історія циклічна, вороги знову зазіхають на нашу рідну землю, що до нитки просочена кров‘ю козаків, нинішніх захисників та борців за право на життя в Україні. Кобзареві твори зараз як ніколи актуальні, вони надихають нас не здаватися, відстоювати кожну п’ядь землі української та допомагати всіма силами ЗСУ, любити наш край та зберігати культуру, історію та звичаї.
Тарас Шевченко народився у тяжкий час: кріпацтво, заборона української мови, просування російської культури, самодержавництво. Кожен з цих викликів поет гідно прийняв та вистояв у боротьбі з ними. Він дає нам прекрасний приклад справжнього патріота, нам є чому повчитися. У своїх поезіях Шевченко змальовує політичні й моральні проблеми ХІХ століття та закликає нас «свого не цуратись»:
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає.
Роздумуючи над славетними словом Кобзаря, осмислюючи значення його творів, чітко усвідомлюю, що Шевченкове слово вічне, як саме життя. Воно щоразу звучить у якомусь новому вимірі, наче вбирає в себе через віки болі й сподівання, надії і страждання багатьох поколінь. Шевченка створила любов, велика любов до рідного краю, до народу, до України. І цю любов він передає нам. Його слово – зброя, що здатна перемагати.
Мені здається, що десь там, високо й далеко в небесах, Кобзареве серце кров’ю обливається та десь серед дощу краплинки його сліз падають та торкаються неньки України, адже наша держава знову плаче кривавими слізьми, втрачаючи найкращих синів та доньок, відстоюючи право на власний життєвий вибір.
Кобзар подолав усі труднощі та продовжує жити і творити історію у наших серцях. Він разом з нами приймає наступний виклик епохи ХХІ століття: перемогти ворога та покінчити з ним навіки. Тільки українська душа зможе вирости знову, коли придбає силу в боротьбі за свободу та порве кайдани. Отож, не засмучуймо Шевченка байдужістю, йому буде дуже прикро, якщо ми не продовжимо справу , яку він розпочав. Нехай живе Україна!
«Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть» - нагадує Шевченко своїм нащадкам, тобто нам із вами.
Софія Буднік
Мій Шевченко
Осінь… Вечір… Сиджу за підручниками з літератури, виконую домашнє завдання. Дослідження « Мій Шевченко»… Зі сторінок книги, нахмуривши брови, на мене споглядає утомлений і суворий Тарас. Здається, що йому так все набридло. Але хто ж цей примарний чоловік, про якого написано стільки, що не перечитати за життя, а сказано іще більше?
На думку одразу спадає вся та інформація, яку нам із року в рік подають у шкільних підручниках: письменник, художник, змучений долею каторжник...Ми читаємо про нього, як мало не про святого, безгріховного, ідеального. Ідеальність – ось що цінується у світі. Неіснуюче поняття, що витіснило собою справжність. Нічого нового. Я відклала ті стандартні, з року в рік переписані підручники, і з надією поринула у Всесвітню мережу Інтернет у пошуках чогось свіжого, незатертого.
Виринає, наче сміття з води, жовта преса. Ось вражаючі заголовки:
"П' яничка", "Гомосексуаліст... Мене вражає сміхотворний за своїм сенсом зміст. Та раптом помічаю інші факти, щось реальне, можливе. Матеріал неймовірно цікавий! Я дізнаюся про Шевченка, що він модно одягнений, стильний, прогресивних поглядів молодий чоловік, палкий кавалер свого часу, цікавий співбесідник і надзвичайно талановитий художник, поет. Є тут, звісно, і про потяг до алкоголю, і про будинки терпимості, де поет був частим візитером, безграмотність та байдуже ставлення до своїх родичів... Як же без цього? Але я намагаюся все переосмислити. Де ж правда? Стало цікаво, що ми знаємо про Шевченка як людину? Яким його все-таки бачать пересічні люди?
Мама…Вона ж учителька. Що повідає мені вона? Підходжу. Мама на хвилю задумується, потім відкладає книгу, що саме читала. Її слова були такими простими: "Його, доню, називають пророком, який бачив наше майбутнє, принаймні, уявляв його і мріяв, щоб воно було щасливим! А ще намагався вплинути на те майбутнє, навчав, як треба діяти. І не боявся! Він був сміливим, доню. Простим і сміливим!"
Відсторонившись від будь-яких нав’язаних стандартних думок, я сіла писати про звичайну смертну людину, яка мала властиві людській душі пристрасті й недоліки.
... Кобзар був звичайним чоловіком, який кохав та бажав бути коханим. Мріяв про сім'ю, придбав землю, зробив навіть креслення власного будинку.
Перше кохання – Оксанка, потім чорноброва полячка Ядвіга, п'ятнадцятирічна натурниця Амалія, заборонене кохання – Анна, дотепна дочка князя Рєпніна – Варвара, чуттєва Феодосія, платонічне кохання в ув'язненні – Агата, шістнадцятирічна актриса Катерина, Марія, наймичка Христина та, певне, остання – кріпачка Ликера Полусмак.
Дивлюся на цей навіть не повний список жінок – і напрошується висновок: не був Тарас байдужим до життя, не був старим та немічним дідом, який не мав ні гроша за душею. Нам нав’язували, що Шевченко – бідний селянин, якого викупили з кріпацтва, хворий і нещасний. Ми завжди бачили його у старому кожусі і з гнівним поглядом. Образ цей спеціально створений радянською владою, щоб осквернити, применшити значення Шевченка для українців. Яка полярність думок.
Мене дратує, коли Шевченка, поета, яким я щиро захоплююсь, хочуть представити мало не ідолом. Як на мене, це дуже неправильно – відокремлювати і любити лише один бік людини. Хіба тоді це буде та ж людина?
Лише торкнувшись межі, зламавши стіну між застарілими рамками, ми зможемо випустити на волю альтер- его, яке і допоможе розкрити сутність. Я хочу побачити більше, ніж красиву картинку, пірнути глибше, дізнатись, ким був той чоловік, що ходив більше півтори сотні років тому по землі, чим він марив і до чого вперто ішов, зрозуміти його бажання, відчути любов і ненависть. Я хочу розгадати його. І, здається, поволі я вже починаю наближатися до істини.
Цей чоловік був нашою душею та болем. Він – це я. Він – це кожен із нас. Він – це українець по крові, по духу. Його твори – це наші душі, чисті й порочні, повні болю та щастя, великого бажання золотої волі. Іноді я уявляю його трояндою з надламаним стеблом.
Красивою квіткою, яка мусила зазнати болю, щоб розквітнути, щоб люди знаходили образ, за яким можуть слідувати і квітнути самі, коли троянду поглине оновлена свята земля.
Поки люди шукатимуть, ловитимуть думки його – він буде світилом для них. Для усіх, хто хоче змінити світ. А для мене? Ось, нарешті, я і дійшла до думки, що хвилює мене. Весь час я опиралась на чужі оцінки, гіпотези, хмарні припущення, піддаючись впливу, який за суттю своєю є завжди аморальним, адже докорінно змінює погляди інших, не залишаючи місця для унікальної власної думки.
Так хто ж він для мене? Який же той мій Шевченко? Минуло стільки часу з моменту його народження і навіть смерті, що зараз, перебираючи всі джерела, що кажуть про це, як ніколи розумієш святу істину – ніщо і ніколи не є абсолютною правдою. Можна це відкидати, вперто шукаючи щось, чому ти свято повіриш і будеш нав’язувати свою віру іншим. Люди так дивно налаштовані: вони слухають і сприймають лише те, що від самого початку хочуть почути. А все інше ласкаво пропускають повз вуха. А можна ж просто прийняти усе, що знаєш, і зробити простий, як світ, висновок, який склала для себе і я.
Не поет – бо це до болю мало,
Не трибун – бо це лиш рупор мас…
Ці слова Євгена Маланюка близькі й зрозумілі для мене. Є люди, які народжуються, живуть і помирають незнаними,стають забутими, часто-густо залишивши після себе жменьку спогадів, ніби пороху, який легко розвіє подих вітру. А є інші, такі, як він – Тарас. Шевченко – це символ, не міфічна істота, а із крові та плоті, смертний, що став чимось значно більшим – вмістилищем у стократ вищого образу для людей, які пішли за ним. Ті люди не здатні миритися з обставинами, тягнучи за собою ярмо жалю. Вони шукали бунту і знаходили його в рядках, що так точно і вчасно виходили з-під пера поета. Тарас Шевченко – це свята ідея вільного життя – життя без кайданів. Атим, хто несе важливі ідеї своєму народові, не страшні ні каторги, ні тюрми. І навіть смерть для них – це палкий цілунок вічності.
Дарина Кречик
скачать dle 10.4фильмы бесплатно
